МИРОСЛАВА КОЧЕРЖУК

 

Від 1910 до 1914 рр. у Коломиї жив і працював поет, адвокат та громадський діяч Мелетій Кічура. А серцем, душею та всіма помислами не покидав він міста й пізніше, адже тут мешкали його дружина і дві донечки. Залишається він у Коломиї і сьогодні – у вулиці, названій його іменем, світлинах та газетних публікаціях, а також у старенькій збірочці поезій „Tempi passati”, яка зберігається у фондах Музею історії міста Коломиї. З її пожовклих сторінок долинають до нас щирі, глибокі почуття й роздуми поета над своєю життєвою дорогою:

„Широкий світ – безвихідний, непрослідимий,

Той лабіринт життя!

Чи раз немов себе самого загублю в нім –

Чи раз із острахом, в розпуці добачаю,

Як обезсилений я тону у вирі тім.

Чи раз незнаний шал огорне душу

І, наче филя човенце на беріг,

Так викине її свавільно за межі...ген!

Чи раз!”

Народився Мелетій Кічура 21 січня 1881 року в селі Носів Бережанського повіту на Тернопільщині. Уже під час навчання у Львівській гімназії, куди вступив після закінчення сільської школи, почав писати вірші. Був навіть членом редакції гімназійного тижневика „Праці і згода”.

В липні 1899 р. виступив на студентському вічі, організованому українською молоддю в справі заснування українського університету у Львові. У цьому ж році розпочав студії на юридичному факультеті Віденського університету. Тут познайомився і потоваришував з Іваном Семанюком (Марком Черемшиною) й активно зайнявся літературною та громадською діяльністю. Зокрема, став членом кількох товариств і друкувався у студентському журналі „Молода Україна”. Цей часопис, що виходив у 1900–03 рр., був досить високого рівня, оскільки в ньому вміщували свої твори Лесь Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Леся Українка. Публікувалися вірші Мелетія Кічури й на сторінках інших періодичних видань – „Літературно-науковому вістнику”, „Україніше Рундшау” („Український огляд”) та ін.

З якоїсь причини на один навчальний рік – 1905–06-ий – М. Кічура перейшов до Львівсього університету, де теж студіював право, але потім повернувся до Відня.

Перша збірка поезій М. Кічури під назвою „Без керми”, що містила 34 вірші, вийшла друком у Кракові в 1910 р. при допомозі Богдана Лепкого. Мала вона доволі широкий резонанс серед українських критиків. Хоч були деякі застереження та зауваження з їх боку, все ж, збірка свідчила про появу талановитої непересічної особистості в українській літературі. Цікавою є рецензія Осипа Маковея, надіслана поетові в приватному листі від 11 липня 1910 р.: „Ваші поезії...се є одностайний шум Черемошу у слітну днину, сірий малюнок без сонця...Ви поет темної осені, а не блискучої весни, і се всякий побачить... Я радив би Вам подумати над тим, чи не можна би й восени заграти ще енакше або иншими словами...Зрештою Ваші меланхолічні поезії під відповідну хвилину сподобаються хоч кому – се не є фальшивий, роблений смуток. Талант у Вас певний”.

27 листопада 1910р. Мелетій одружився з коломиянкою, студенткою філософії Віденського університету Марією Глинською. Де й коли відбулося їх знайомство, яке згодом і привело поета до Коломиї, – невідомо. Можливо, ще під час навчання у Львові, бо вже у 1908 р. листувався з нею. А згодом приїжджав сюди під час канікул, подорожував з нареченою Карпатами, записував самобутній гуцульський фольклор. Цього ж таки 1910 р. щасливе молоде подружжя покинуло Відень і оселилося в рідному місті Марії – Коломиї. Тут М. Кічура спочатку проходив практику, а відтак залишився на постійну працю в адвокатській канцелярії доктора Володимира Ганкевича.

Молодий адвокат, щиро вболіваючи за справу відродження нації, жертвував кошти на добудову Народного дому та на хорове товариство „Коломийський Боян”, а тому швидко ввійшов до передових кіл української інтелігенції Коломиї. Підтримував дружні відносини з „Покутською трійцею” – В. Стефаником, М. Черемшиною та Л. Мартовичем, а також з визначними громадсько-політичними діячами Л. Бачинським і К. Трильовським.

Цікавим фактом біографії М. Кічури є те, що ще 1907 р. він був довіреною особою В. Стефаника на виборах до австрійського парламенту. В цій ролі неодноразово виступав на селянських вічах і був досить переконливим, бо, наприклад, селяни села Видинова Снятинського повіту після його виступу віддали свої голоси за В. Стефаника та І. Сандуляка, незважаючи на підкупи та залякування зі сторони влади.

У 1910 р. накладом М. Кічури у Києві вийшла поема Ю. Словацького „Батьки зачумлених” в українському перекладі.

Проживаючи в Коломиї, поет полюбляв мандрувати гірськими селами – бував у Криворівні, Жаб”ї, Буркуті, Головах, Космачі та ін., де збиралася українська мистецька еліта не лише з Галичини, а й з Буковини та Наддніпрянщини.

Одночасно Мелетій Кічура займався й літературною працею, яка в 1913 р. увінчалася виданням другої збірки поезій „Tempi passati” („Минулі часи”). Це єдина книжечка поета, видана в Коломиї. Дослідник його творчості Василь Савчук називає збірку значно досконалішою від першої і зазначає, що в ній „...наявне ширше розмаїття віршових розмірів, відчутне прагнення поета відірватися від сірості малюнків”. Читач з перших рядків поринає у вир почуттів і переживань автора:

Як віковічний шум у яворовім гаю,

Як бистротечний ключ із нор глухих, підземних,

Пливуть мої слова з глибин душі таємних,

Найкращу із пісень у твоїх ніг співаю.

Дохід від продажу цієї книжки М. Кічура пожертвував на спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Коломиї з нагоди 100-річчя від дня його народження.

Перша світова війна перервала злагоджений плин життя сім’ї Кічури, назавжди забравши від родинного затишку чоловіка та батька – 1914 р. Мелетій Кічура разом з Мирославом Ірчаном у складі австрійського війська пішов на фронт. А вже 17 грудня цього ж року потрапив у російський полон. Перебував спочатку в Осинових Колках Канської волості Томської губернії, від травня 1915 р. – у Канську та Омську, а з 10 жовтня цього ж року і до закінчення війни – в Семипалатинську. 15 січня 1918 р., як писав у листі дружині, втік з полону, а вже 10 лютого опинився у Києві. Спочатку переховувався від більшовиків, а відтак служив при січових стрільцях. У серпні 1918 р. його відвідала в Києві дружина Марія, й це, була, мабуть, їх остання зустріч.

Після війни працював у редакціях, завідував канцелярією Української державної академії мистецтв, відтак викладав іноземні мови в Київському художньому інституті. А був він справжнім поліглотом – вільно володів німецькою, російською, французькою, польською, чеською, словацькою мовами, а також есперанто, яку вивчав ще в Коломиї завдяки засновникові есперантського руху в Галичині Орестові Кузьмі.

Викладацька діяльність не завадила М. Кічурі продовжувати літературну творчість. У 1920–30-х рр. його поезії друкувалися в українських журналах, що виходили в Україні, зокрема й Галичині, в Канаді, США, Чехословаччині. У 1928 р. та 1930 р. видав декілька поетичних збірок. У видавництві „Західна Україна” побачила світ книжка „На старті” – це враження і роздуми, навіяні Першою світовою війною. Відлунням цієї ж війни є збірка „Відблиски криці”, видана в Державному видавництві України. „Перед боєм”, „Іван при смерті”, „Здіймають дзвін”, „Холерний цвинтар”, „В окопах”, „Червоне поле”, „Інвалід” – це лише назви віршів зі збірки, але й по них можна зрозуміти, яку глибоку рану залишила ця війна в душі поета:

За ешелоном ешелон,

Один за одним навздогін,

І вдень, і вніч

Везуть, немов каміння, гній,

Людей мільйони – на убій”.

З болем описує автор „червоне поле”, на якому „не маки пишно цвітуть – як воду (серце холоне) кров людську в борозни ллють...”

У 1930 р. вийшли ще дві книжки – „Передодні” та „Останні могікани”, яку сам автор назвав політсатирою.

Ліричні вірші М. Кічури, здебільшого із коломийської збірки, привернули увагу композитора П. Сениці, який поклав на музику деякі з них. Так виникли пісні „Шумить безлистий бір”, „Зрубали гай”, „Останній промінь згас”.

Схвальними й цікавими є думки щодо творчості М. Кічури інших письменників. Дмитро Рудик писав: „...Його твори у свій час пробивали шлях українській поезії поза межі української території. Кічура оригінальний на українському ґрунті лірики, що його порівнювали з Бодлером. Поет змагав заглянути в нутро суті життя, ловить в ньому нюанси... Та Кічура поет того порядку, що не тільки не тікає від життя, а навіть вглубляється в нього, боліє його болем. Як художник добирає ніжних красок, тонких образів”. А Микола Зеров уважав, що „поетичний хист поета найлегше себе почуває серед книжних ремінісценцій, літературних образів, серед поважних сонетних ритмів”.

М. Кічура писав рецензії, літературні пародії, виступав і як перекладач. Відомо, що саме він вперше переклав на німецьку мову вірші Лесі Українки, є автором німецької версії деяких поезій Т. Шевченка. На українську переклав деякі твори Шіллера та Бодлера.

Чимало з літературного доробку М. Кічури залишилося у вигляді рукописів, які, можливо, ще зберігаються десь у архівах.

У 1925 р. Мелетій Кічура разом з Д. Загулом, Л. Дмитерком, Ф. Малицьким та іншими створив секцію „Західна Україна” при літературній спілці „Плуг”. А вже через два роки секція стала окремою літературною організацією, куди входили письменники, вихідці з Галичини: В. Атаманюк, Д. Рудик, Мирослав Ірчан, І. Ткачук та інші.

Федір Малицький, теж член „Західної України”, запам’ятав М. Кічуру таким: „Невисокий, кремезний, з високим чолом і гострими темними очима, завжди чемний і скромний, він акуратно приходив на всі наші засідання, сідав непомітно, мовчки спостерігав і слухав інших. Він дуже рідко виступав і тільки коли заходила мова про рідну Галичину, одразу оживав, темні очі радісно блищали, і він ставав цікавим співрозмовником. Відчувалося, що ця людина пройшла довге складне життя”. Одночасно зблизився з В. Сосюрою, Г. Косинкою, М. Зеровим та М. Рильським. Був він і одним із редакторів альманаху „Руку братам” (на допомогу жертвам повені в Західній Україні), який виходив у Києві в 1928 р.

1933 р. за звинуваченням у шпигунстві Мелетія Кічуру заарештовано і ще донедавна його подальша доля, дата і місце смерті не були відомими. Та завдяки архівній довідці, яку вдалося віднайти тернопільському краєзнавцеві Єфремові Гасаю, з’ясувалося, що М. Кічура помер в ув’язненні 3 березня 1938 р.

А в коломийському будиночку сім’ї Кічури ще в 1970-х рр., коли серед живих залишилася лише молодша донька поета Тетяна, дбайливо зберігався робочий кабінет Мелетія – письмовий стіл, приладдя, шафа, а також його портрет, намальований художником Я. Струхманчуком 1918 р. у Києві.

Письменник Сильвестр Яричевський є однією з тих видатних особистостей, чия життєва дорога пролягла через наше місто. Хоч і недовго довелося йому перебувати в Коломиї, все ж, мабуть, зумів передати учням, яких навчав в українській гімназії, любов до літератури та творчості.

Народився Сильвестр Яричевський 14 січня 1871 року в сім’ї Гната Яричевського в Рогатині, де поселився в свій час його прадід козацького роду з Наддніпрянщини. Почав освіту з Рогатинської народної школи, потім навчався в українській гімназії у Львові та Бережанській гімназії з польською викладовою мовою. Товаришував з Богданом Лепким. До років дитинства та юності повертався пізніше письменник у своїх творах, зокрема в оповіданні „За вітчину, за короля”.

Наступними сходинками в житті Сильвестра Яричевського були Львівський університет та філософський факультет Віденського університету (1896–1901), служба у війську (1894–96), вчительська праця в українській гімназії в Перемишлі.

У Коломийській державній гімназії пропрацював лише один рік – від жовтня 1902 р. до квітня 1903 р., навчав української та німецької мов. Мабуть, трохи довше вчителював у Кіцмані на Буковині, був журналістом у Чернівцях. 1909 р. переїхав на батьківщину дружини в м. Серет (Румунія), де навіть був бурмістром. Там і пройшли його останні роки життя.

У літературі виступав під псевдонімами Шаловір, С. Яр. Вперше твори С. Яричевського з’явилися друком у часописі „Зеркало”. Згодом рік за роком побачили світ декілька збірок письменника: поема в прозі „Серце мовить…” (1903 р.), видана в Коломиї; „На филях життя” (1903 р., Чернівці); „Пестрі звуки” (1904 р.); „Між терням і цвітом” (1905 р., Львів); поетична драма „Горемир”. Драма в трьох діях „Княгиня Любов” – ще один твір С. Яричевського, виданий 1908 р. у Коломиї у видавництві Якуба Оренштайна.

С. Яричевський є автором розвідок з питань мистецтва й праці про Т. Шевченка, написаної в 1914 р., займався й перекладами віршів німецьких, польських, російських та словацьких авторів. У 1911–12 рр. С. Яричевський поряд з такими письменниками як І. Франко, С. Ковалів, Г. Хоткевич, Карманський та іншими друкував свої твори в українській літературно-науковій та громадській газеті „Неділя”, яку редагували В. Щурат і В. Весоловський.

Помер С. Яричевський 30 березня 1918 р. у віці 48 років в насідок зараження крові в Сереті, там і похований. У Румунії перевидано двотомник його творів.

Минає 125 років з дня народження Олега Теодора Калиновського.Наше дослідження про нього не претендує на вичерпність, але в Коломиї та й у світі живе чимало вихідців з села Трійця. То мають знати, що він народився 23 січня 1885 року в с. Трійця біля Снятина, де його батько був парохом.

Навчався спочатку в сільській школі, а пізніше в Коломийській гімназії. Після закінчення Чернівецького університету, де Калитовський вивчав природничі науки, у 1910-11 н. р. почав працювати у Рогатинській гімназії Українського Педагогічного Товариства. Викладав німецьку мову, географію, природу, а в 1912-13 н.р. ще й математику та фізику.

Під час 1-ої світової війни пішов добровольцем до лав Легіону Українських Січових Стрільців. У 1916-17 н. р. Рогатинська гімназія відновила перервану через воєнні дії роботу, добившись для цього звільнення з коша УСС деяких колишніх викладачів, зокрема й Олега Калитовського. Від якого року він у Коломиї встановити не вдалося, можливо, почав працю в українській державній гімназії відразу після поразки ЗУНР, бо фігурує у спогадах гімназистів того часу. Пам’ять інколи вихоплює із минулого далеко не найважливіші деталі, як, наприклад, у статті про гімназійні роки Я.Зубаля: ”Проф. Калитовський – від природи – ходив з молотком у кишені, щоб ним прибивати образи й картини. Цей молоток наводив пострах, бо професор був нервовий і коли вивести його з рівноваги, то й обірвати можна тим молотком...”

З 30 листопада 1923 р. за розпорядженням Шкільної Кураторії звільнений з роботи в гімназії, мабуть у зв’язку з переходом на посаду вчителя жіночої гімназії УПТ „Рідна школа”, де пропрацював імовірно до 1939 р. Його улюбленим викладовим предметом була ботаніка, з трепетом відносився до кожної рослинки, таку ж любов до природи намагався привити і своїм учням. Відомо, що зібрав і впорядкував багатий гербарій рослин Карпат, який можливо, зберігся і, за словами колишніх знайомих професора, може знаходитися у природничому музеї або в університеті Львова.

Одружився О.Калитовський 1921 р. у досить зрілому віці з вчителькою Балинецької школи Марією Демчук. На початку 1930-х років подружжя оселилося у збудованому власними силами будинку по вул. Шопена, де, на жаль, довелося їм прожити зовсім недовго. Під час Другої світової війни втратили зв’язок з єдиним сином Іваном, який імовірно був пов’язаний з ОУН-УПА і не уник ув’язнення, як і тисячі його ровесників. Навесні 1944 р., залишивши все, виїхали до Баварії, де у Байройті О.Калитовський був учителем таборової гімназії. Від 1950 р. – в Канаді. В Детройті працював з дружиною в українській католицькій оселі, згодом у шпиталі Буффало, а останні роки життя провів знову в Детройті. Хоч на еміграції в Канаді Калитовський не займався викладацькою роботою, але свою освіту та знання застосовував у статтях на природничі теми, кілька з яких надрукувала “Свобода”, був також членом станиці Братства УСС. Помер 16 червня 1974 року.

Свої зауваження та доповнення до статті надсилайте будь ласка електронною поштою: m.arsak@yandex.ru

24 березня 1869 р. в с. Фольварки Бучацького повіту (тепер у складі м. Монастириськ) на Тернопільщині у родині священика о. Лева та Доміцелі Сіменовичів народилася донька Олена, якій судилося стати найяскравішою постаттю серед коломийського жіноцтва першої половини ХХ сторіччя, справжнім прикладом для наслідування не одному поколінню українок.

Літературна творчість, журналістика, видавнича справа, організація жіночого руху, робота в кооперативі „Сільський господар”, політична діяльність – важко собі навіть уявити, як у той надто повільний і розмірений, як нам тепер видається, час ця жінка встигала однаково плідно працювати у всіх цих напрямках. А ще ж були численні мандрівки різними куточками України і світу та й, зрештою, обов’язки матері та дружини.

А розпочалося все у 1884 р, коли після смерті батька Олена вступила на навчання до виділової школи в Станіславові. Тут вона опинилася у вирі прогресивних ідей передового українського жіноцтва, в який влилася з властивими їй сміливістю та рішучістю. Саме О.Кисілевська стала наймолодшою учасницею установчого з’їзду першого в Галичині Товариства Руських Жінок, заснованого Наталією Кобринською, що відбувся 7 жовтня 1884 р. Їй, 15-літній дівчині, потрібна була тоді неабияка відвага, бо, як згадувала потім, в певних колах побутувала думка про аморальність таких товариств і з’їздів, а „добрі” сусідки нашіптували Олениній матері, що таку „здеморалізовану панну” ніхто не візьме за дружину. Але, незважаючи на такі розмови, на підсміювання деяких чоловіків, почувалася гордою і щасливою: „Та це ж ми, жінки, зачинаємо нову добу”. І цій справі – організації жіночих товариств, боротьбі за права і можливості жінки, розкриттю її духовного світу і піднесенню ролі в суспільстві – вона присвятила все своє життя.

Наприкінці 19 ст. Олена Сіменович оселилася в Коломиї. Можливо, саме в нашому місті одружилася з Юліаном Кисілевським, тут народилися її діти. Чоловік був прихильником москвофільства і спочатку не схвалював захоплення своєї дружини громадською працею. Попри це, Олена брала участь в аматорських виставах, була солісткою „Коломийського Бояна” і однією з найдіяльніших членкинь „Жіночого Кружка” майже від його заснування у 1893 р. Проживаючи недовго перед 1 світовою війною у Львові, активно включалася в роботу „Жіночої Громади” й там.

В роки першої світової війни працювала в цензурному відділі разом із сотником УСС Іваном Коссаком та „Жіночому допомоговому комітеті для січових стрільців та інших вояків” при „Червоному хресті” у Відні. За сумлінну працю навіть отримала від австрійського уряду високу нагороду – Срібний хрест.

З 1919 р. Олена Кисілевська знову в Коломиї. Впродовж тривалого часу від 1923 р. до 1937 р. була організаційним референтом Союзу Українок (СУ) Галичини. Та, мабуть, не посада, а внутрішня потреба і щире вболівання за загальну справу заставляли її їздити від села до села, від містечка до містечка, спілкуватися з галичанками, бувати на численних зборах та з’їздах, промовляти, підтримувати, допомагати.

Цікавим фактом є те, що саме Олені Кисілевській належить ініціатива відзначення в Галичині Дня матері, який вперше відсвяткували 1929 р.

Брала вона активну участь і у підготовці Всеукраїнського жіночого конгресу, що відбувся з 23 по 27 червня 1934 р. у Станіславові і, без сумніву, сколихнув усю Галичину. „Мрія, сон, казка стали дійсністю, що перевищила всякі сподівання. Такого гармонійного, організованого, змістовного і поважного з’їзду давно вже не бачив український народ”, – згадувала Ірина Вільде. Олена Кисілевська, чия поява перед учасниками конгресу супроводжувалася гучними оплесками, у своїй зворушливій промові зокрема сказала: „Я одна з тих, що були на першім жіночім з’їзді тому 50 літ в Станіславові. Бачу тепер велике жниво з малого зерна, яке розсіялося по всій нашій землі. Ми боролися тоді за право жінки до науки, до праці, за кусень хліба. Тепер наші жінки мусять боротися за право до науки, праці та хліба для своїх дітей, за волю всего свого народу. Нехай же жиє українське жіноцтво, український нарід, наша Україна!”.

Цей конгрес дав новий поштовх до праці і О.Кисілевська розширила географію своїх поїздок, допомагаючи засновувати жіночі гуртки вже й поза межами Галичини, за що була обрана почесним членом Союзу Українок Волині, „Жіночої громади” на Буковині та ін.

1938 року, коли польський уряд тимчасово припинив діяльність СУ, найпередовіші представниці українського жіноцтва Галичини – Мілена Рудницька, Олена Кисілевська, Олена Шепарович, Костянтина Малицька – при співучасті інших створили суто політичне жіноче товариство під назвою „Дружина Княгині Ольги”, яке існувало до початку другої світової війни.

Плідно працювала О.Кисілевська в кооперативі „Сільський господар”, приділяючи велику увагу жіночому питанню і в господарській ділянці. У квітні 1937 р. на загальних зборах у Львові обрана головою Жіночих секцій кооперативу. Після того, як згідно рішення з’їзду Союзу Українок заборонялося поєднувати роботу в його управі та в керівництві „Сільського господаря”, обрала друге і вийшла з управи СУ. Але в якій би ділянці вона не працювала – в господарській чи організаторській – завжди особливо вболівала за сільську жінку, намагалася статтями, порадами та роботою в згаданих секціях полегшити її щоденну працю, відкрити перед нею ширші можливості. Як членкиня Союзу Українок Коломиї була однією з організаторів величного Свята селянки у липні 1936 р. Згодом у статті „Хто це наша селянка?” вона писала: „На цих святах бачимо ще давні забуті обряди, давні звичаї. Все це воскрешає давні часи в цілому блескоті своєї поваги й краси, наче виводить нашу скромну, тиху сільську жінку, дівчину з-під сільської стріхи на широкий світ...”

Про авторитет О.Кисілевської, велику любов і пошану до неї галичан свідчить те, що на виборах 1928р. вона, як представник Українського Народно-Демократичного Об’єднання, була обрана Станіславським воєводством до сенату Польщі. ЇЇ політична діяльність в якості сенаторки тривала до 1935 р. впродовж двох каденцій. Свідченням її відповідального ставлення до парламентських обов’язків є, наприклад, те, що вже через півроку після обрання вона провела низку віч, щоб відзвітувати про роботу української репрезентації в польському парламенті перед виборцями. За допомогою статті „З вічевої і організаційної праці сенаторки О.Кисілевської” у львівській газеті „Свобода” від 23 вересня 1928 р. можемо відтворити перебіг її поїздок і зустрічей в той час: 22 серпня – віче під відкритим небом у Печеніжині, що зібрало 1000 селян; 28 серпня – с. Акришори та с. Космач Печеніжинського повіту; 2 вересня –м. Сянок та с. Трепче Сяноцького повіту; 9 вересня – с. Зашків Львівського повіту. І все це зразу ж після повернення з Волині, де відвідала Луцьк, Рівне, Ковель, а також Сарни на Поліссі, виступаючи на вічах зокрема і на тему організації українського жіноцтва. Варто відзначити і блискучий ораторський талант О.Кисілевської, завдяки чому все те, про що вона говорила, завжди зацікавлювало і знаходило відгук у слухачів.

Події другої світової війни змусили Кисілевську виїхати до Польщі, потім були табори для переселених осіб Травмштайн і Діллінген в Німеччині, а 1948 р. вона оселилася в Оттаві (Канада). І там, на еміграції, не полишила своєї організаторської праці в жіночому русі, ставши ініціатором заснування цього ж таки 1948 р. Світової Федерації українських жіночих організацій (СФУЖО), яку очолювала відтоді і до кінця життя.

Перші спроби видавничої діяльності О.Кисілевської відносяться до початку ХХ століття, коли разом з В.Бачинським ініціювала видання безплатного додатку „Жіноче діло” до львівської газети „Діло”. Але для багатьох її ім’я асоціюється з популярним не лише в Галичині, а й серед українців всього світу часописом „Жіноча доля”. Цей спочатку місячник, а згодом двотижневик для українського жіноцтва, що виходив у Коломиї в 1925-39 рр., можна вважати найбільшим досягненням О.Кисілевської і справжньою гордістю нашого міста.

Окрім різноманітної цікавої та пізнавальної інформації, часопис друкував і практичні поради з кулінарії, хатнього господарства, рукоділля, догляду та виховання дітей, медицини, тощо. Тут також вміщувалися і конкретні рекомендації та оголошення для членів жіночого товариства. Незважаючи на те, що майже одночасно у Львові почав виходити місячник для жінок „Нова хата”, а від 1935 р. ще й орган Союзу Українок журнал „Жінка”, коломийський жіночий часопис залишався поза конкуренцією завдяки О.Кисілевській, яка обрала для нього особливий популярний стиль, а також чудово знала потреби і проблеми української жінки. Від 1932 р. вона почала видавати ще й додаток для сільського жіноцтва „Жіноча воля”, а з 1934 – „Світ молоді”, який теж спочатку був додатком, а з 1935 став окремим періодичним виданням.

Величезний успіх всім трьом часописам забезпечили ще й талановиті працівники та дописувачі – Марія Ставнича, Олена Витвицька, Марія Кічура, Настя Микитчук, Ірина Вільде, Іван Зубенко, Ольга Дучимінська, Уляна Кравченко, д-р Володимир Ганківський та ін., яких редакторка згуртувала і залучила до праці.

При видавництві друкувались і книги, а також календарі-альманахи під такою ж назвою – „Жіноча доля”. Цікаво, що голова Союзу Українок Галичини Мілена Рудницька в 1935-36 рр. пропонувала Олені Кисілевській перенести коломийське видавництво до Львова, мотивуючи це тим, що товариство потребує власної газетки для зв’язку з усіма філіями і кружками, а „Жінка” не є такою популярною і не передплачується так масово. Інша причина полягала в коштах, які в більшому обсязі отримувала від жертводавців саме „Жіноча доля”. М.Рудницька в одному з своїх виступів зазначала: „Маємо тепер два осередки, а саме: Львів і Коломия. І цей другий осередок притягує усю жертвенність нашої заморської еміграції... До станиславівського Конгресу ми діставали гроші, а тепер їх висилається до Коломиї...”. Така ситуація, звичайно, не влаштовувала, М.Рудницьку, вона хотіла б зосередити все у Львові, але О.Кисілевська на це не погодилася і найпопулярніший жіночий часопис таки залишився в Коломиї.

Спектр літературної творчості Олени Кисілевської доволі широкий. Як письменниця вперше заявила про себе у 1903 р., коли її оповідання „Лікарка”, „В почтовім бюрі”, „Каліка, „Огонь” під заголовком „Із нарисів Калини” опублікував у „Літературно-науковому віснику” Іван Франко. Драматичні епізоди з життя галичан, змальовані у цих оповіданнях, уже тоді засвідчили неабиякий літературний хист авторки, що відзначав і сам Каменяр.

Свої наступні твори „Море” (1906), „Нові чобітки” (1908), „Іваниха розповідає” (1911), „В горах” (1913), „Покутське село”, „Осінньою порою”, „Гей, там, у зелених верхах” (1924) та ін. письменниця публікує як у „Літературно-науковому віснику”, так і в інших галицьких часописах під псевдонімами Калина, Незнана, О.К., О.Г., Ол. Га., Олена Галичанка. 1925 р. у Львові видано книгу О.Кисілевської „До комор Довбуша”, куди увійшло „Кілька оповідань діда Івана”, створених на основі розповідей про Довбуша та його опришків гуцула Івана Петюка з с. Річки Косівського р-ну, де полюбляла щоліта відпочивати. Записувала також народні казки, пісні, звичаї, частина яких опублікована в праці В.Гнатюка „Похоронні звичаї й обряди в с. Товмачику Коломийського повіту”, решта ж зберігається у вигляді рукописів. Уже в Канаді опублікувала оповідання-зарисовки „Весна”, „Літо”, „Осінь”, „Зима”, низку споминів про видатних діячів української культури, з якими була особисто знайома, – Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Олену Телігу, Уляну Кравченко, Андрія Чайковського та ін.

Олена Кисілевська була ще й завзятою мандрівницею. Мабуть, рівних їй у цьому не було в цілій Коломиї, а може й Галичині. Важко повірити, але ця жінка об’їздила не лише українські землі, приналежні тоді до різних держав, а й багато країн Африки, Америки, Азії та всі країни Європи! Своїми враженнями від побаченого щиро ділилася з іншими. „Полісся”, „Листи з-над Чорного моря”, „ Лемківщина”, „З моєї гостини на Буковині”, „Вражіння з Підкарпаття”, „В гостині в амазонок”, „З подорожі по Швайцарії”, „Вражіння з Монака”, „Подорож до Африки”– ось далеко не повний перелік документальних розповідей, які публікувала письменниця в періодичних виданнях під рубрикою „З моїх мандрівок”. Деякі нариси з подорожей видала окремими книгами: „Враження з дороги” (Львів, 1910 р.), „Швайцарія” (Коломия, 1933 р.), „По рідному краю. Полісся” (Коломия, 1936 р.) та ін. Описи різних країн та народів, їх звичаїв стали своєрідними вікнами у світ, які вона відчиняла для тисяч українців. Але з найбільшим захопленням і правдивою любов’ю змальовувала письменниця українські землі та їх мешканців. „У збірнику „По рідному краю”, написаному, як і все, що вийшло з-під пера Олени Кисілевської, легкою, чарівною і такою привабливою українською мовою, читачі знайдуть справжні перлини творчості авторки, осяяні сліпучим промінням невмирущої любові до всього прекрасного, що тільки має в собі та частина землі, якій на ім’я Україна”, – зазначено у передмові до канадського видання 1955 р.

Важливим напрямком діяльності О.Кисілевської були її численні статті та публіцистичні нариси, тематика яких спрямована здебільшого на проблеми, пов’язані з заснуванням та діяльністю жіночих товариств, питання виховання, самоосвіти, піднесення свідомості, а також ведення господарства в селах. Назви хоча б деяких з них дають уявлення не лише про те, що саме писала Кисілевська, а й наскільки актуальними і потрібними вони були в той час: „Жіночим гурткам під увагу”, „Важна справа, яка лежить в руках нашого жіноцтва”, „Користаймо з наших жіночих товариств”, „А нумо, дівчата, жінки, до науки”, „Що маємо робити зимовими вечорами”, „Поширюймо гарний звичай”, „Не виховуймо боягузів”, „Пам’ятай про свій обов’язок, українська жінко!”, „Завдання сільських господинь під цю пору” та ін. Публікувалися ці статті в часописах „Діло”, „Наша Бесіда”, „Світ”, „Ілюстрована Україна”, „Молода Україна”, „Український голос” , „Нова хата”, „Сільський господар”, але найчастіше, звичайно, в коломийській „Жіночій долі”. Деякі праці, зокрема „Самоосвіта” та „Як вести працю в жіночих гуртках”, вийшли окремими виданнями в Коломиї. Проживаючи в Канаді теж друкувала свої статті, зокрема у „Канадійському фермері”.

Перед смертю, а померла Олена Кисілевська 29 березня 1956 р. в Оттаві, надиктувала синові своє останнє послання, в якому крім звернення до рідних, є й такі слова: „ Коли будете читати цього листа, я вже буду в далекій дорозі... Пращаюсь з тобою, роде наш розкинений по всьому світі... Пращаюсь і з вами я, що на рідних землях осталися страдальні. Хай потіхою вам буде, що кожне страдання свій рівень має. Всьому громадянству, зокрема організованому жіноцтву, з якими я тільки літ працювала, шлю свій привіт і пригадую так, як у своїх листах все пригадувала, що загальне добро треба ставити понад особисті справи. Хай не буде між вами незгоди, сварів, особистих ураз, бо це наче боляк знесилює організм. ...Оставайтесь здорові та згадуйте часом ту, що все життя про вас думала”.

Попри свою неймовірну зайнятість та безмежну відданість громадській праці, про що свідчать і ці її прощальні слова, Кисілевська, звичайно, опікувалася й родиною. Її чоловік багато років працював у Коломиї поштовим урядником, помер 1928 р. Діти отримали належне виховання і хорошу освіту. Син Володимир брав участь у першій світовій війні та визвольних змаганнях 1918-19 рр., згодом навчався у Віденському, Торонтському та Лондонському університетах, успішно займався журналістикою, науковою роботою в різних країнах, а завершив кар’єру надзвичайним професором Оттавського університету. Донька Ганна закінчила Торгівельну школу у Відні, згодом одружилася з Володимиром Ганківським, який невдовзі став одним з найавторитетніших у Коломиї лікарів. У 1930-их рр. допомагала матері у редагуванні „Жіночої долі” та „Жіночої волі”, була членкинею коломийських товариств „Сокіл” та Союз Українок. На еміграції очолювала жіночий відділ Комітету українців Канади та фінансову Комісію СФУЖО, брала участь в роботі Ліги українських католицьких жінок Канади. Від своєї славетної матері успадкувала не лише потяг до суспільної праці, а й відвагу. Про це свідчить той факт, що вона – перша в Коломиї жінка, яка опанувала автомобіль та навіть відвозила свого чоловіка до хворих по селах Коломийщини. Але й донька з сім’єю покинула наше місто 1944 р.

А в Коломиї залишились лише книги Олени Кисілевської, часописи „Жіноча доля” з її статтями, а ще старі фотокартки. На них ця особлива жінка, яку неможливо не впізнати чи сплутати з кимсь іншим, і сьогодні дивиться на нас мудрим і...оцінюючим поглядом з-за круглих окулярів.

Мирослава Кочержук, науковий співробітник Музею історії міста Коломиї

Значне місце в економіці Коломийщини в кінці ХІХ на початку ХХ століття займали видобуток та переробка нафти. Особливо успішними і результативними були перші роки промислових нафтових розробок у Слободі Рунгурській, яка в той час здобула собі славу “ галицької Пенсільванії”. Ксьондз Ян Бадені у своїй книзі ”Miedzy slowianami” описував це село того часу так: “...трохи звертаємо і, прихована досі, постає в цілій своїй красі галицька Пенсільванія, галицьке Баку, говорячи без перебільшення, славна Слобода Рунгурська. Оригінальне поселення... Мимоволі вже на перший погляд на думку спадає Америка, її міста, що виростають з блискавичною швидкістю серед недоторканих лісів і складаються більшою мірою з фабричних труб, ніж з житлових будинків. Долиною біжить потік, що перетинається кількома кладками, бо думати про мости немає часу, немає вигоди. До потоку з обох боків ледь схиляються численні безіменні, неначе вирізьблені, пагорби, що займають величезний простір. На них – ліс сотень бурильних веж. Пробиваючись між ними, ще не рушений людьми бір, що простягається далеко-далеко, поки сягає око, ніби пробує змагатися з шумом машин та зі скреготом пил.”

На території села в урочищах Сухому, Лази, Читураш здавна на поверхню землі витікала ропа. Місцеві мешканці використовували її в господарстві, зокрема для змащування возів, продавали. В “Кalendarzu polskim i ruskim na rok 1753” професор Краківського університету Якуб Нєговецький пише про “олію з Рунгур на Покутті”, яку збирали ложками і використовували для лікування шлункових хвороб.

А значну кількість нафти вперше виявлено тут у 1771 р. при поглибленні соляної шахти. Впродовж 100 років з цієї шахти, що мала глибину 24 м збирали ропу в кількості близько 100 кг на добу. Тому деякі дослідники вважають, що саме з 1771 р. і саме з Слободи Рунгурської бере свій початок нафтовий промисел в Україні, хоча застосовуваний тоді спосіб збирання не можна назвати промисловою експлуатацією. В 1775 р. тут було вже сім криниць, глибиною від 25 до 70 м.

Поштовхом для започаткування масштабних нафтових розробок в Галичині і в Європі загалом став винахід львівського аптекаря Яна Зега. 1853 р. він разом з Ігнатієм Лукасевичем в хімічно-фармацевтичній лабораторії, створеній власником аптеки ”Під золотою зіркою” Петром Міколяшем, винайшов спосіб очистки нафти, в результаті якого вперше отримав гас. Я.Зегу та І. Лукасевичу належить також ідея використання гасу в спеціальноій лампі для освітлення. 30 березня 1853 р. у цій же львівській аптеці у бляшаній лампі, виготовленій бляхарем А. Братковським, вперше публічно засвітився гас. Ці винаходи відкривали нові перспективи в даній галузі і обіцяли непогані доходи для тих, хто добував і переробляв нафту. Їх автори отримали патент і концесію, тобто дозвіл, на відкриття першої в Галичині дистилярні ропи. Велику роль відіграв і Гірничий статут, виданий 23.05.1854 р. австрійським урядом, згідно якого видобуток нафти дозволявся приватним особам.

Промислові нафтові розвідки в Слободі Рунгурській почалися 1862 року, а перша свердловина (шиба) з”явилася лише через 10 років. В 1875 р. тут було вже декілька шиб, але збирали ропу й далі вручну. Праця була нелегкою і небезпечною. Внаслідок вибухів газу та обривання канатів траплялися смертельні випадки, особливо багато робітників загинуло під час вибуху в 1874 р. Виявлення ж великих запасів нафти і початок промислового видобутку датуються 1879 роком, коли до цієї справи взявся поляк Станіслав Щепановський (Почесний Громадянин Коломиї від 26.11.1885 року), який поправу вважається піонером нафтового промислу та основоположником цієї галузі на Коломийщині. З того часу видобуток і переробка ропи набули великого розмаху. Слобода Рунгурська, Печеніжин і Коломия стали вогнищами промислу і торгівлі нафтою. Розширення нафтових копалень потребувало вкладення додаткових коштів і добрих спеціалістів, яких у Галичині на той час не було. Тому до слобідських родовищ, спочатку на запрошення власників копалень, а згодом і з власної ініціативи, почали з’їжджатися інженери та інші охочі до прибутків канадці, французи та англійці, які , як пише у свої книзі згаданий кс. Бадені, “черпали повними долонями з відкритих скарбниць покутської землі”. Потрапивши сюди без копійки в кишені, вони невдовзі ставали мільйонерами. З іноземцями, що працювали на слобідських копальнях і мешкали хто в Слободі, а хто в Коломиї, пов’язаний вислів “англієць з Коломиї”. Так говорили спочатку про тих англійських спеціалістів, які приїжджали з Коломиї в справах до Львова та інших міст, а згодом стали називати всіх, хто одягом і манерами наслідував іноземців. Пов’язують цей вислів і з геологом Вілленсухом, який, на відміну від інших, не вернувся на батьківщину, а залишився до кінця життя в нашому місті. На польському цвинтарі є могили Джона Мак Інтоша (4.02.1828 Канада – 24.02.1890 Слобода) і дружини Джорджа Мак Інтоша Амелії (23.10.1857 Канада – 2.08.1889 Коломия). Отже, Мак Інтоші були в числі нафтодобувників Слободи Рунгурської. Є і могила з пропам”ятним написом староанглійською мовою, на жаль, прізвище похованого не збереглося. Таким чином, крім вищезгаданого Вілленсуха в нашому краї залишилися назавжди і інші іноземні спеціалісти. Слід зазначити, що поряд із впровадженням прогресивних методів видобутку нафти, вони сприяли поширенню інформації про наше місто в світі. Так, одна з англійських жінок М.Дов”є, після відвідин родича в Коломиї, написала книгу “Дівчинка в Карпатах”.

Особлива роль у розвитку нафтової галузі в Галичині належить інженеру з Канади Вільяму Генрі Мак Гарвею, бо він вперше у 1883 р. застосував невідомий тут досі спосіб глибинного буріння з використанням парової машини, який значно збільшив обсяги видобутку ропи, а також заснував фабрику, що виготовляла всі технічні засоби для цих цілей. В той час в Слободі Рунгурській було 300 свердловин, загальний максимальний видобуток яких становив 75 тис. тон у 1885 р. А з однієї шиби за день в 1880-ті роки видобували по 150 бочок. “... Нафта била фонтаном, лилася потоками, здавалося ( не всім, але багатьом), що так литися буде без перерви і кінця. Отже, навіщо збирати, навіщо економити, навіщо рахуватися з вимогами будь-якого раціонального господарювання: пливе золото, нехай відпливає.”, - так описує ситуацію в ті роки в Слободі кс. Бадені.

Оскільки нафтові розробки, приносили власникам і працівникам великі прибутки, то зрозуміло, що кількість бажаючих придбати землі в Слободі і розпочати власний бізнес зростала. Дехто вдавався до неабияких хитрощів, підкупів, а навіть і махінацій, щоб викупити у селян, власників землі, ділянки для буріння. Польський етнограф Оскар Кольберг після відвідин села писав: ”Слобідська копальня. Шибів є кільканадцять, найпотужніші є пана Щепановського... цілу рівнину залягають бочки. Де вільне місце, там видно групки людей, які жваво розмовляють і жестикулюють найчастіше біля бідного селянина. Це є нафтові гієни з цілого краю, приваблені звісткою, що знайдено нафту”.

В 1880-ті - початок 1890-х рр., найуспішніший період слобідських копалень, тут працювало близько 5 тисяч людей, а найвідомішими власниками були: С.Щепановський, Кюхнель, др. Федорович, Перкінс, Мак Інтош, Маргуліс, Розенкранц, М. Левановський, Ф.Люнхамп де Бере, К.Одживальський, Ф. Вінценз. Відомі і прізвища деяких інженерів, що експлуатували копальні: Я.Блажовський, Я.Зейтлебен, Е.Баронч, В.Вольський, Т. Пікульський, В. Букоємський, Юркевич, К.Бесядецький, Д.Дейчук, Марцінковський, С. Червінський , Б.Ющинський.

Паралельно із початком промислового видобутку нафти в Коломиї, Сопові та Печеніжині виникли нафтопереробні підприємства, так звані дистилярні. Найбільшою з них в 1890-их рр, як зазаначає кс. Бадені, була печеніжинська (власник С. Щепановський): “Сотні, тисячі бочок, наповнених біло-жовтою рідиною, розходяться звідси щодня у різні куточки світу”. У 1913 р. найбільшою коломийською дистилярнею була рафінерія нафти і фабрика стеаринових і парафінових свічок Крісса Еліаша і Спілки, на якій було 3 парові котли і працювало 70 робітників. Аналогічне підприємство І. Фрідмана пропонувало власного виробництва стеаринові, костельні і столові свічки, нафту, бензин, ропу для моторів і опалення, різноманітні мастила та асфальт.

Транспортування ропи зі Слободи до дистилярень здійснювалося спочатку возами, що було надто дорогого і незручно. Шлях перевезення ропи відомий тогочасний письменник Юліан Турчинський в своїх спогадах описував так: “...Я виїхав з товаришем з місця нашого побуту Станіславова залізницею до Коломиї, де ми стали о 8 годині ранку. Пройшовши місто і міст на Пруті, повернули гостинцем на Печеніжин і до Слободи Рунгурської, нової нашої Каліфорнії. Вже ціла дорога тут вказувала, що наближаємося до місцевості охопленої нафтою, бо зустрічалися фіри за фірами, які везли бочки, наповнені ропою, до дистилярень в Печеніжин і Коломию.” Із збільшенням видобутку нафти назріла нагальна потреба в удосконаленні її перевезення. І надінспектор Львівсько-Чернівецької залізниці Людвік Вежбицький запропонував проект локальної лінії від Коломиї до Печеніжина і Яблунова. Цей проект був підтриманий С.Щепановським, який добре розумів користь від такої залізниці, бо, ще працюючи в Британському міністерстві в справах Індії, розробляв план будівництва залізниць в цій колонії. Вони себе повністю виправдали. Тому Щепановський, маючи такий досвід і сам будучи зацікавленим у якнайдешевшому і легшому перевезенню ропи, створив консорціум для спорудження запроектованої Вежбицьким залізниці і заручився фінансовою підтримкою віденської фірми “M.Biedermann & Co”. Запроектовану спочатку лінію продовжено до Слободи Рунгурської і Княждвора. Будівництво залізниці здійснювалося фірмою „Lindheim & Co” з Відня під керівництвом інженера Рудольфа Матковського впродовж семи місяців і завершено в 1886 році. Поруч із залізничною станцією в Слободі Рунгурській було встановлено велику цистерну, до котрої трубами з кожної шиби самопливом надходила ропа, а звідти перепомповували її в спеціальні залізничні цистерни і відправляли до рафінерій. Відгалуження на Яблунів в той час не було збудовано. Залізниця пройшла через центр Коломиї і стала характерною особливістю міста, що доповнювала його неповторний облік, а також утворила перший в Галичині паровий трамвай.

Запаси нафтових родовищ у Слободі виявилися не такими значними, як здавалося спочатку, і вже з 1891-92 рр. видобуток ропи значно зменшився. В 1896 році свердловини давали вже всього по 8 і менше бочок ропи, а деякі зовсім перестали експлуатуватися. Для отримання кращих результатів і продовження інтенсивного видобутку потрібно було поглиблювати існуючі шиби хоча б до 400 метрів, а також робити нові. Це потребувало значних фінансових затрат, не гарантуючи успіху. Тому бажаючих ризикувати було мало. Кількість робітників зменшилась до тисячі, а в 1911 році краківський журнал “Swiat” у статті “З галицького клондайку ” констатував: “ В Слободі Рунгурській джерела нафти вже вичерпалися.” Незважаючи на це повідомлення, копальні тут ще працювали до 1944 р., функціонували і нафтопереробні підприємства. Найбільшими власниками слобідських свердловин в 1913 р. були Розенкранци та Сальпетери, а видобуток ропи становив близько 6 тис. тон.

Отже, недовготривалий період інтенсивних нафтових розробок у Слободі Рунгурській, одному з найдавніших теренів видобутку ропи в Європі, значною мірою вплинув на життя мешканців Коломийщини, сприяв пожвавленню економіки і торгівлі, викликав інтерес до цього регіону в світі. Змінився завдяки прокладенню залізниці (“льокальки”) для транспортування нафти і вигляд самої Коломиї. Тому дана тема є цікавим полем для подальшого вивчення та дослідження.

Література:

• Вайгель Л. Rys miasta Kolomyji.-Коломия,1877;
• Микулич О. Нафтовий промисел Східної Галичини до середини ХІХ ст. Видання друге, доповнене.- Дрогобич, 2004;
• Гранкін П.Е.,Лазечко П.В.,Сьомочкін І.В., Шрамко Г.І.Львівська залізниця:Історія і сучасність.- Львів,1996;
• Кс. Ян Бадені Т. Я. Miedzy slowianami.- Краків, 1896.-Т.2;
• Skorowidz premyslowo-handlowy krolestwa Galicyi.- Львів,1913;
• Сіреджук Петро. Щепановський-Прус (Szczepanowski) Станіслав// Енциклопедія Коломийщини.-Зшиток 14, літера Щ,Ю,Я.-Коломия,2002.-С.14,15;
• Д-р Дашинська-Голинська З. Z Clondyke Galicyjskiej //Swiat.- 1911.-Ч.47.-С.12,13;
• Nafta galicyjska i austryacki przemysl naftowy 1890 r .// O wlasnych silach.-1891.- Ч.3-5;
• Dzial ekonomiczny i przemyslowy // Gazeta Kolomyjska.-1891.- Ч.38.-С. 5;
• Микулич О. Іван Зег – піонер промислової нафтопереробки // Нафтовик Борислава.-2003.-Ч.23;
• Жолоб Микола.Слобода: залізниця й нафта // Вільний голос.-1996.- Ч. 72-73.-С.2;
• Д-р Пазинич В.Г. Oil gas pools as itself developing system and its impact on sedimentary bed and on Earths surface processes // www.geo.univ.kiev.ua/ukrainian/pazynych/itsdevel.htm;
• Рейніш Роман. Rocznice naftowe w 2004 roku .// www.rurociagi.com/spis_art/ 2004_1/ rocznice-naft.htm.  

Мирослава Кочержук,
науковий співробітник Музею історії міста Коломиї

Свої зауваження та доповнення до статті надсилайте будь ласка електронною поштою: m.arsak@yandex.ru